ІСТОРІЯ СЕЛА САСІВ

   Містечко Сасів розташоване між трьома пагорбами, чи, як їх місцеві називають, горами - Сторожихою, Божою Горою та Городиськом. Як зрозуміло від назв пагорбів, на першій стояла сторожова вежа, на другій церква, на третій замок. До наших часів збереглася легенда про трьох велетнів, кожен жив на своїй горі. Якось один з велетнів побачив землероба взяв його в долоні ближче роздивитися, прийшла дружина землероба, побачила, що робота не зроблена, чоловіка не має, і промовила "Щоб ти в землю провалився" І провалився чоловік під землю разом з житлом велетня. Зараз на горі Городисько не має жодних натяків на рештки колись існуючого там замку, окрім залишок порослих рослинами валів.  Ще до другої світової війни рештки замку - декілька камінчиків існували. Та що там казати, тут проводилися дослідження польськими археологами, нажаль війна все припинила.

                                 Переказ про село Сасів.

Сасів- село, що знаходиться на річці Західний Буг за 8 км. На північний схід і за 11км. Від залізничної станції Золочів. Через село проходить автодорога Золочів- Броди.Територія займає рівнину, понижену частину району. Через село протікає річка Західний Буг.Сьогодні  Сасів- центр Сасівської сільської ради, до якої належать такі села: Ушня, Побіч, Хомець, Грабово, Гутище, Бір, Папірня, Пісок. Села, які входять до сільської ради є невеликі. В роки застою вони були неперспективними. Зараз їм приділяється найбільша увага.Давня історія говорить, що Сасів до 1615 року мав назву Комарове(королівська грамота від 1615 року).Чому Комарове? Від імені Комар, яке зустрічається в  1552 році в «Описі Чорнобильського замку», де зафіксовано прізвище та імя Комар Кухмистович.Теперішню назву село Сасів отримало від напису «SAS» на гербі Івана Даниловича, володаря Олеського замку.Мешканці Сасова торгували рибою,медом. З ремесел були поширені ковальство, шевство, ткацтво,гончарство. 37 років багатів і торгував Сасів. У1675 році містечко спіткала біда:несподівано напали татари. Вони пограбували місто, перебили і забрали в полон багатьох жителів, спалили деревяний замок. Після цього Сасів став занепадати.На початку XX століття в Сасові проживало більше тисячі мешканців.25% з них були українці, решта- поляки і євреї. Він і надалі залишався торговим і реалістичним містечком.У місті було близько 70 крамниць, багато шинків,заїжджених дворів. Всі торгові точки були в руках євреїв. Щопонеділка відбувався великий базар на який приїжджали торговці з усіх кінців Тернопільського воєводства. На центральних вулицях були гасові ліхтарі, споруджено дві церкви, костел і школу.У Сасові було три млини. Населення хутора Бір займалося сільським господарством і гончарством. Торгували у Сасові і лісом. Лісопилки встановлено у місті проводили тільки первинну обробку деревини.Друга світова війна принесла занепад містові. Після неї Сасів став селом.Село розкинулося вздовж дороги Золочів-Броди. За планом нагадує коло, витягнуте в східному напрямку. Головні вулиці села Бродівська, Колтівська. Вони вказують напрямки до цих населених пунктів.Вулиця Валова у південно-західній частині ймовірно отримала назву від валів, якими було спеціально споруджено будинок. Село у південній частині має назву Фільварки (панський двір). На південний схід від села є Городисько. Тут було давньоруське селище. Вулиця Шкільна називається так тому,що на цій території знаходиться школа. Упівденно-західній околиці села урочища Могили, Червона фігура (збудована із червоної цегли). Вулиця Старицька в західному напрямі завдячує своїй назві місцю проживання старих і немічних людей. За переказами відомо, що тут для них було спеціально споруджено будинок.Поряд з Городиськом  знаходяться урочища-  Харчишин,  Палкова гора, Під грабиною. Західна околиця- Гайок, а північна- за Бугом.На території знаходиться 4 магазини, Сасівське НВК , клуб із залом на115 місць, бібліотека, аптека, амбулаторія сімейного типу, дитячий будинок «Рідний дім»,пилорами, агрофірми «Надбужжя», «Сасів Агро», «Глиняни Агро», лісництво.Сасів- одне з найцікавіших поселень Золочівщини.

                  Легенда про гору  Городисько.

У сиву давнину місто Городисько славилося людьми, надзвичайно дужими, красивими. Легенда свідчить,що вони були такі великі,що від Городиська до Сторожихи подавали один одному руки.

В Городиську жив батько і донька. Одного разу дочка пішла на прогулянку і побачила маленького чоловіка, який орав землю. Дівчина зацікавилася ним. Нагнувшись, вона взяла у фартушок чоловіка, коня і плуга. Взявши незнайому, понесла до батька і поклала на стіл,сказала: «Дивись, батьку,які цікаві хробаки я знайшла». Батько, заглянувши на принесене, сказав: «То після нас, дочко, будуть такі люди». Говорили, що тих людей прокляли і місто провалилося. Стояла в місті дуже красива церква, люди говорили, що вона запалася. Гора Городисько –це тільки купол церкви. Зараз там росте ліс і лежить великий камінь.

                   Легенда про Сторожиху.

Земля України! Наша рідна земля з чорнозему, з любистку і чебрецю, м’яти, рясту, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народна. А також з курганів і просто землі. А скільки вона тримає в собі легенд, історій, бувальщини.На заході від Сасова в глибокій задумі лежить невелика гора, всі називають її Сторожиха. Вже саме це слово дає пояснення. Легенда розказує, що стояла там велика сторожова, де вночі і вдень стояли вартові, які вчасно попереджали про зазіхання чужинців. Тоді на горі розводили вогонь, який застережу вав: будьте обережні, поблизу ворог.

І, напевно, в один такий сумний день, коли на нашу землю зазіхнули чужинці відбулася битва. Ми не знаємо, коли це було хто в ній переміг, але як німий свідок лежить земля, яку з давніх-давен називають «Могили». Чорна земля, з року в рік родить хлібами і радує око вдячних нащадків.

Народ наш, як і його земля, стійкий і живучий. Сто раз топтаний ворожими кіньми, січений і рубаний чужими мечами, стріляний з автоматів і танків, народ  вистояв у тих битвах і живе, цвіте і сіється по землі, і передає з роду в рід легенди про велику славу рідної землі.

                                                   Історія

Містечко Сасів було засновано руським воєводою Іваном Даниловичем (власником Олеського замку) з дозволу польського короля Сигізмунда ІІІ у 1615р. на місці села Комарове. Статус містечка Сасів здобув разом з грамотою на заснування, а разом з тим ще і дозвіл на проведення ярмарок три рази на рік, торги кожної середи та суботи, мешканці були звільнені від податку на 4 роки. Містечко містилося на торгівельному шляху, і купці, що їхали через нього мали не проїжджати мимо - мали обов'язково зупинятися тут, тим самим розвиваючи економіку Сасова.  Назва Сасів походить від надпису на родинному гербі Даниловича "SAS". Саксонська версія походження слова "сас", мало логічно пов'язана з руським воєводою, дослідники більш схиляються перед версією від скорочення імені Сасоній. Станіслав Данилович був останнім нащадком славного руського роду, він загинув в татарському полоні в 1636р. Після цього Сасів перейшов у володіння Собеських через шлюб Теофілії Данилович, яка стала другою дружиною Якуба Собеського. В 1637р війтом Сасова став Севастян Буйновський. Містечко швидко досягло економічно-торгівельного розквіту. В 1648р Сасів оточили татарські загони, король Ян Казимир розбив, і звільнив місто з облоги. В 1675р турки війська Аджі-Гірея напали на Сасів. Місто та замок були спалені, багато мешканців було вбито. Після цього нападу покровителем містечка став сам король Ян ІІІ Собеський, який частенько разом зі своєю коханою дружиною Марисенькою любив полювати в сасівських лісах. Наказом короля тут було заборонено військовим квартируватися, а будь-яка скарга від мешканців на військових, розглядалася в суді, і часто закінчувалася покаранням військових. В 1682р. Сасів втрачає свою магдебургію. Рід Собеських володіє Сасовим доки донька Якуба - Марія-Кароліна не продала місцевість польському магнату Радивілу, а від нього містечко перейшло в руки Старженських. Справжнє друге життя Сасів здобув в 19ст. коли став відомим на всю Австрійську імперію своїми курортами та водолікувальною лікарнею. Яскравий приклад того, що якщо хочеш заробляти гроші, треба перетворюючи ідею на справу, кропітко її виконати. В Сасові не було лікувальних мінеральних чи інших цілющих вод, але сасівські курорти лікували більше своїм повітрям та атмосферою. За літній сезон лікарня приймала 300-400чол. і це на 3-оє лікарів! Хоча вартує зазначити, що тут більше відпочивали, ніж лікувалися. Золочівська шляхта приїжджала з міста на вечори та концерти, які проходили у палацовій залі. Ріка Буг, утворювала в околицях Сасова своїми розгалуженими рукавами островці, які сполучалися один з одним місточками. На островках було споруджено лікарню, будиночки для пацієнтів, які прогулювалися зеленою зоною відпочинку, милуючись краєвидами, а на березі великого водосховища був палац. Цей гідропарк був закладений графом Старженським. Цісар Франц-Йосиф під час своєї мандрівки Галичиною мав саме в Сасові стати хрещеним батьком сина Старженського. Але так як будівництво парку не було закінчено до приїзду цісаря, хрестини відбулися не в Сасові, а у Львові. Нажаль, курорт занепав, причиною тому стала перша світова війна, шкода парк, який під час війни було зруйновано танками. Після Старженських, Сасовим володів Микола Торосевич, а потім поляки французького походження Вів'єн. З середини XIXст. Сасів стає виробником паперу. При чому папір експортувався з сасівської фабрикі до Німеччини, Франції, Росії та Туреччини. Не було б так смішно, як гірко, що Львів купляв Сасівський папір не з фабрики, а у віденських посередників, які різали, пакували та ставили віденську або французьку марку.

– З далеких прадідівських часів перед нами постає велика і цікава біографія села Сасів. Як і кожне поселення воно має свій вік, свою історію, свою долю, свою загадковість. Сьогодні Сасову 400 літ. Все почалося з грамоти на заснування міста, яку польський король Сигизмунд ІІІ надав руському воєводі володареві Олеського замку Іванові Даниловичу. А раніше тут було село Комарів відоме з 1439 року.

Іван Данилович назвав місто в честь свого родового герба «Сас» спочатку Сасом, а пізніше Сасовим. При заснуванні місто отримало магдебурзьке право, яким користувалося майже 70 років. Було встановлено три ярмарки в рік на дні святих Станіслава, Михаїла та Миколая,  торги кожної середи і суботи. Через 23 роки було відступлено від влаштування вільних виборів магістрату. У 1637 році за особливі заслуги і труди поставлено війтом Сасова славетного Себастьяна Буйновського, який своєю працею містечко це заселив.  Це був перший війт Сасова. Цим же актом Данилович врегулював відносини між дідичами міста і міщанами. Війт мав право суду і кари.  Бургомістр слідкував за порядком. Рада міста  стежила за сплатою податків, торгівлею, ремісництвом. Протягом 37 років Сасів багатів і торгував. Мешканці містечка вивозили на продаж мед, рибу, ліс. Рільництво було розвинуте слабо, бо грунти тут малородючі.  Це спонукало людей до занять ремеслами – ковальство, шевство, ткацтво, гончарство. Люди жили заможно. Це був золотий вік Сасова.

Забутими свідками історії називають замки України. Сасів теж мав свій замок. Сасів відомий  у минулому як містечко-фортеця, обведений валом та ровом. Залишилися сліди Валів, які оточували його. Данилович, розуміючи оборонне значення Сасова, збудував дерев'яний замок на горі Городисько.   

У 1648 році, обложивши Сасів, його майже не здобули кримські-татари, союзники Хмельницького. Але вчасно наспіла підмога Яна Казимира, який прямував на Збараж. Однак у 1675 році татарські війська під проводом Аджі Гірея все ж  таки замок спалили. Пограбували міщан, багатьох замордували, а інших забрали в ясир. На цьому закінчилися спокій і заможність Сасова.

Негайно прибув сюди король Ян ІІІ і особисто зайнявся відбудовою.  А бажаючи укрити міщан своєю опікою, видав 10 травня 1675 суворий наказ до всіх військових комендатур, щоб жоден із полків, який переходитиме через Сасів за законами воєнного часу, не наважувалися тут стати на постій чи нічліг...

У 1865 при графі Комарницькому на місці, де була фабрика глиняних виробів була збудована велика фабрика паперу на ріці Буг... Через три роки Вайзер розпочав виробництво тонкого цигаркового паперу і здобув собі клієнтів в Австрії і на Сході. У 1915 році Сасівську папірню було спалено. Залишки фундаментів Сасівської папірні можна побачити ще й сьогодні.

Сасів відомий також як курортне містечко, де вже у ХІХ столітті була водолікарня, що обслуговувала за сезон 400 курортників.

Року 1638 у Сасові засновано папірню, на базі якої в 60-х роках XIX ст. збудовано одну з найбільших в Європі паперову фабрику. У роки Першої світової війни її знищили російські війська. Залишки фабрики ще й сьогодні видніються обабіч дороги при виїзді зі села в напрямку Підгірців. Донині збереглась і назва колишнього передмістя – Папірня.

                               Переказ про Папірню.

Колись на території хутора була паперова фабрика, якою керував жид Вайзер. Територія фабрики була дуже велика і містила будинки для її робітників. Папір з фабрики дуже цінився в світі і займав перше місце в Європі. Будівлі фабрики були настільки міцні, що частинки збереглися і досі. А сама фабрика була зруйнована під час II Світової війни радянськими військами. На території фабрики проводилися численні розкопки, проте старі люди кажуть про можливе існування підвальних приміщень, адже схема будівлі була дуже складна. Отож робітники зруйнованої фабрики утворили хутір і надали йому назву, яка існує і до нині, Папірня.

                                           Костел

 Римо-католицька парафія була заснована разом з містом. Теперешній костел був побудований наприкінці ХІХ ст. у стилі неоготики. До цього був костел, можливо дерев'яний, побудований в 1631р. Він згорів в 1887р. Літня жінка, що має ключі від храму, розказує, що приїжджали поляки, все фотографували та обмірювали, обіцяли реставрувати. В напівзруйнований костел залили багато цементу, таким чином його законсервував, та забезпечив структуру від завалення. Будемо сподіватися, що храм таки приведуть в належний вигляд.

В костелі зберігається голова скульптури Іоанна Хрестителя. Маленька трагедія в межах кривавої вакханалії кінця 30-их років минулого століття дивовижно віддзеркалює події двохтисячної давнини. Коли почалися зміни в політичному житті Галичини, ключі від костелу тримала мати пані Анелі. Поляків не любили, над поляками всіляко знущалися, люди, у яких була лише інша гілка християнства, які просто ходили на богослужіння не в церкву, а в костел і молилися глядячи в очі тому ж самому великоокому Ісусу, раптово стали чужими. Стали чужими і їх храми, бо тоді вже скоро треба було спасати свої святині. Мати пані Анелі з пограбованого костелу винесла відтяту нелюдами голову Іоанна Хрестителя і довгий час зберігала її на цвинтарі. Передала заповітом своїй донці, якщо настануть добрі часи, щоб віднесла голову святого до храму. І от час прийшов. Храм потрохи оживає, але ще ой як багато роботи, і невідомо чи воно взагалі закінчиться. В Сасові проживає декілька поляків, таких як старенька пані Анеля, з якою ми разом плакали біля храму, та пара зовсім стареньких, які живуть в страшненькому бідному будиночку на території храму. До другої світової тут зберігалась срібна дарохранительниця в позолоті з гербом Собєських, що з нею і де вона зараз невідомо. Останнім настоятелем костелу був Антоній Венсецький, який в 1946р разом з деякими польськими родинами перебрався до Польщі. Зараз тільки на свята костел відчиняє для прихожан свої двері.

                                             Церква

                          Сасів. Миколаївська церква

Але от дійсно заради чого вартує приїхати в Сасів - це заради справжнього дерев'яного дива - Миколаївської церкви. На одвірках церкви зазначено дату "1731", яку і вважають датою зведення, хоча деякі джерела датують її аж 15ст.! До нас дійшла легенда. В місті була іудейська громада, звісно що євреї мешкали по сусідству один з одним. Церква стояла тоді на Леваді над Бугом. Якось зайнялася велика пожежа в єврейському кварталі. Тоді один єврей побіг під церкву св. Миколая молитися про врятування своєї хати. Всі будинки згоріли, а його лишився цілим. Дивним залишається й ті факти, що дерев'яна церква лишилася неушкодженою під час пожежі 1887, а також першої та другої світової війни, за часів СРСР церква лишалася діючою. Можливо і справедливо тоді припустити в супереч думкам дослідника Драгана, про те що не змогла б зберегтися до наших часів церква побудована в 15ст. Як вже зазначалося раніше церква стояла на Леваді, в передмісті Сасова. Вона була при жіночому монастирі. В середині 18ст. церкву перенесли в центр міста. а за розпорядженням єпископа Льва Шептицького у 1759р монастир був закритий, будівлі продані за 2тис. злотих, монахині були переведені в Словіту. Після свого перенесення церква набула барокові багатогранні бані. Інтер'єр церкви прикрашає семиярусний іконостас, виготовлений до другої половини 17ст. Ікони вражають своєю майстерністю - "Втеча до Єгипту", "Христос і Самарянка", "Георгій-змієборець" датуються 1681р, "Перенесення мощів св.Миколая" датується 1685р. Вдивиться! Вони не були перемальовані. Дослідники вважають, що вони належать до пензля Івана Рутковича з Білого Каменю або його дуже талановитого сучасника. Нажаль в 1977р стан іконостасу був дуже незадовільний, науково-реставраційна виробнича майстерня зі Львова розпочала реставраційні роботи. В 1910р стару дерев'яну дзвіницю було замінено на нову - муровану. В 1963р. Миколаївську церкву було внесено до реєстру пам'яток архітектури. Після цього куполи та опасання були перекриті бляхою. З 18ст. до 1944 церква була дочірньою, головною службою була Преображенська. Після того як головну церкву було зруйновано, служіння велися в церкві св. Миколая та костелі. В середині 60-их храм було закрито. З 1990р церква належить до греко-католицької громади.

Сасів, церква. Можливо тут молився Хмельницький Сасів, деревяна церква 1731р

                 Переказ про скарб церкви святого Миколая.

По переказу скарб-фіранку гаптовану діамантами, в знак вдячності за врятоване життя подарував австрійський граф. Одного разу на території між селом Руда-Колтівська та селом Колтів коні, які везли графа у кареті, дуже чогось сполошились, а зупинились тільки біля воріт церкви святого Миколая. Граф дуже налякався, але й був дуже здивований. Адже коли він побачив в якому стані була карета (ще б трохи і від такого шаленого скоку коней вона б розлетілася, але тільки диво зупинило коней). Граф на місці де сполохались коні, з обох боків дороги власноруч причепив дві ікони, які були ще до недавна. А щодо дарунку церкві- він зник перед II світовою війною.

              Історія Преображенської церкви.

Деревяна церква Св.Преображення у Сасові була збудована близько 1660 року.Зістарівшись, з роками вона сильно похилилась в південну сторону. На початку 80-х років 19 ст. інженерами із Золочева було зроблено висновок: розібрати храм або опечатати для уникнення завалення. Відомо,що церква була обернена престолом до сходу, а вхід був із заходу. Вона була трьох банною, мала два бічні приділи, невелика за вмістимістю людей, але висока. Біля церкви стояла деревяна плебанія на мурованому фундаменті. Священик С. Пітушевський описує останню так: «… понад 60 роківчислила,по-старосвітськи збудована, з малими вікнами і дверима, дах гонтовний, старий…. Інші господарські будівлі були ще в доброму стані». Біля церкви стояла деревяна дзвіниця з трьома дзвонами «рідкісної гармонії».

У 1885р. українська парафія Сасова нараховувала 2100 чоловік. До парафії належали сс.. Ушня, Побіч, Хмелева.

Через своє небажання витрачати кошти на будівництво нової церкви і плебанії в Сасові, ушняни хотіли стати самостійною парафією і не залежати від матірної церкви в Сасові. Вищі духовні власті не задовольнили їхнього прохання, давши надію, що це можливе до вирішення лише по смерті о. Корчинського. Але й по його смерті парафія Сасова була виставлена на конкурс разом з Ушнею і Побочем. З кільканадцяти претендентів грамоту на Сасів отримав о. Симеон Пітушевський,що нічого не знав просправу Ушні. Це було у 1885р.. Багато потерпів о. Симеон від ушнян: зачиняли перед ним двері своєї церкви, посягали на парафіяльні грунти, погрожували особистою зневагою, якщо він або його сотрудник з Сасова буде приходити в Ушню до церкви чи школи. Ці терпіння коштували здоровю о. Пітушевського. Скінчилося тим, що в Ушню було надано сотрудника з Сасова. Але ще більша біда сталася у 1887р. На полях 174-175 аркушів напрестольного Євангелія о.Симеон записав: «Дня 28 латинського липня 1887 року майже все містечко Сасів впало жертвою вогню…». Загинуло декілька чоловік. Вогонь охопив ратушу, костел. Згоріла церква, плебанія. дзвіниця,стопилися навіть старовинні дзвони.

Теперішня спасівська Преображенська церква почала будуватися навесні 1895р. В той час, проводячи візитацію в Олеському деканаті митрополит Сильвестр Сембратович посвятив наріжний камінь 13 латинського червня цього ж року. Через 3.5 роки церкву було освячено перед Днем Св. Вмч. Димитрія в 22 неділю по Пятидесятниці 1898 року.Церкву мурував муляр Михайло Голембйовський. Храм будувався не за встановлені внески від кожного парафіянина як-то плебанія, а за добровільні пожертви.

В I половині 20 ст. парохами були о. Микола Салій, о. Юрій Дудик і о. Володимир лиско. Сьогодні багато жителів Сасова з вдячністю згадують о. Володимира Лиска. Пані Ольга Шибаєва зі спогадів своєї покійної матері Михайлини  Кармазин (Шибаєвої) оповідає: «Кільком найбільш активним членам Марійської дружини у 40-річницю Преображенської церкви було подаровано досить дорогі молитовники. І ось одна з дівчат похвалилася молитовником у школі (а школа була польською). Україномовний молитовник, вручений школярці українським священиком і принесений до школи, спринявся дирекцією неначе бомба. На отця Лиска подали позов до суду за українізацію дітей. Для поїздки з отцем до повітового суду потрібно було відрядити когось з членів дружини і вибір упав на мою маму,яка дуже добре вчилася, володіла даром красномовства і гарними манерами. Все життя згадувала вона свою першу поїздку в Золочів у фіакрі, якого найняв о. Лиско (селяни завжди ходили пішки),і як «вони з отцем» виграли суд. Але молитовники школа конфіскувала».

Чудовим чоловічим хором регент Й. Лазаревич. При церкві було братство і Марійська дружина. При храмі була організована парафіяльна бібліотека.

Ранньою весною 1989р. тут почалися роботи по відновленню церкви.З початком проведення державою нової політики щодо релігії і церкви громада з великим духовним піднесенням взялася за відбудову Спасівської церкви.

По закінченні основних робіт на свято Преображення 1991 року громада УАПЦ перейшла до відновленої святині. Нині в церкві зберігаються цінні стародруки: Євангелія 1780р., Часослов 1777р., Требник 1695р., Мінея празнична 1769р.

На сьогоднішній день громада нараховує понад 600 парафіян. Все поновлення церкви з 1989р. до нині очолює о. В. Саган. Діє великий церковний хор під керівництвом М. Стречиком. Виробилися певні традиції.

Чудотворна Сасівська ікона  Пресвятої Богородиці

В неділю 19 липня 2015 року  у Сасові усі охочі мали можливість вклонитися та вшанувати Пресвяту Богородицю перед її чудотворним образом. Ікона була особливо шанованою місцевими людьми та черницями. Через молитви перед нею до Богородиці ставалось багато чудес, зцілень, явлень ласк та милостей Божої Матері. Про це свідчать різні воти під іконою. Серед них: – одна рука з чистого срібла, багато коралів, срібні ланцюжки з хрестами та інші дари, які залишали люди з вдячності, засвідчуючи факт вислуханих молитов.

Історія зберегла згадку про пожежу в місті Сасові, під час якої «місцевий жид прибіг молитися» до монастиря і його хата разом з монастирськими будівлями та церквою вціліли перед вогняною стихією.

В 1759 році після закриття сасівського монастиря п’ять його черниць – Єлизавета Чоловська, Корнилія Гордовська, Олександра Корчинська, Меланія Котовська та Теофанія Верхрацька перебралися до монастиря сестер-василіянок у Словіті, то разом із багатьма цінними речами перенесли й чудотворну ікону Сасівської Богородиці. Її помістили у монастирській церкві Воздвиження Чесного Хреста.

У першій половині 80-их років минулого століття, зі смертю останньої сестри-василіянки Параскевії Берлянд, чудотворна ікона Сасівської Богородиці Одиґітрії покинула село. Сестра Марія Турко перевезла її до Золочева, де у підпіллі проживала більшість сестер-монахинь. На початку 90-их років сестра Віра Мацюк передала святиню до монастиря сестер-василіянок у Львові. Наступного року шату і живопис ікони було реставровано.

Завдяки клопотанням о. Василя Сагана до Сасова була привезено оригінал ікони та намальована копія, яка буде зберігатися у церкві Преображення Господнього у селі Сасові.

Після Літургії було миропомазання та прикладання до ікони. Усі бажаючі мали можливість поцілувати образ.